Карпати — гірська система оригінальна тим, що на її території збереглися унікальні для Центральної Європи праліси. Самі ж гори являють собою «м’які», без скельних виступів гірські вершини-полонини. Це є частина гори вище 1400 м, на якій не росте ліс. На плоскогір’ї ростуть чорниця і брусниця. Трохи нижче, на схилах гір, завжди можна зустріти зарості ожини. Влітку гірський пейзаж доповнюють численні отари овець. Прямо тут вівчарі відразу роблять овечий сир, який використовується для виготовлення найсмачнішої карпатської бринзи.

 

Основна частина Карпат вкрита хвойними і буковими лісами. Крім ялини і бука в Карпат також ростуть дуб, граб, сосна, модрина, вільха, черешня, горіх а також тис — дерево, період життя котрого біля тисячі років. У складі букових пралісів зростають клен гостролистий, ясен звичайний та ільм гірський, які майже зникли у багатьох районах Карпат і трапляються лише у важкодоступних місцевостях. На верхніх схилах гір — альпійські луки, багаті рідкісними видами флори. Зокрема, ендемічною рослиною — рододендроном східнокарпатським. Завдяки рожевим барвистим квітам у народі його називають альпійською трояндою. Тут беруть початок багато рік Західного регіону України: Прут та Черемош, Лімниця, яку вважають однією з найчистіших рік Європи.

 

У Карпатських горах можна побачити ще багато цікавого. Скажімо, сосну гірську, яка зростає на горі Піп Іван на висоті понад 2000 метрів. Найвище дерево — модрину європейську, висота якої — 54 метри — поблизу Рахова, і найнижче — вербу туполисту, висота якої — до 15 сантиметрів — на схилах гори Близниця. Навесні, недалеко від Рахова, можна побачити квітучу долину нарцисів.

 

«Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинути на землю та залляти світ. Вже синіми хмарами підпирали крайнебо буковинські верхи, оповились блакиттю близькі Синиці, Дземброня і Біла Кобила, курився Ігрець, колола небо гострим шпилем Говерла, і Чорногора важким своїм тілом давила землю». Саме такими словами у своїй повісті «Тіні забутих предків» змалював Карпати класик української літератури Михайло Коцюбинський.

 

  

 

 

 

 

 Колись на місці Карпат була величезна рівнина, якій кінця- краю не було видно. Рівнина зеленіла шовковими травами, вічнозеленими смереками і ялинами, могутніми буками і яворами, берестами і тополями. Долиною текли потічки та річки, багаті на дрібну й велику рибу.

 

Володарем долини був велетень на ймення Силун. Коли він ішов, від його кроку земля стугоніла.

 

Силун мав без ліку усякої худоби: череди корів та волів, отари овець, табуни коней, стада свиней паслися на толоках, блукали лісами. А птиці! Тисячі качок та гусей плавали в ставках, незліченні кури кудкудакали на фермах.

 

Жив цей велетень у розкішному палаці: з білого мармуру, з високими вежами, що сягали аж до самих хмар. Було там стільки покоїв, що легко можна було заблукати в них. А в покоях — добра всякого! Вночі Силун спав у золотому ліжку, вистеленому дорогими килимами, а вдень звик відпочивати у срібному кріслі.

 

Наймити йому землю обробляли, за худобою доглядали, птицю годували. Люди мучилися, від зорі до зорі працювали, багатство примножували, та не собі, а Силунові. Наймити і наймички жили не в палаці, а далеко від нього, в дерев’яних халупах та землянках. Не хотів господар, щоб у світлицях смерділо гноєм та людським потом. Ніхто не смів покидати маєток Силуна і йти собі шукати іншої роботи. Мусили жити і вмирати кріпаками.

 

Поміж цієї челяді служив у Силуна один хлопець на ймення Карпо Дніпровський, що прийшов сюди від берегів Дніпра. Він подався у мандри шукати щастя ще десятирічним хлопчиком, бо батько помер, лишив сім’ю у злиднях, і мусив хлопець чимось допомагати матері.

 

Служив Карпо рік, другий, п’ятий. Як і всі, косив траву, орав землю, сіяв пшеницю та жито, ячмінь і овес, збирав хліб. І не тільки за себе працював, а й іншим допомагав, бо жалів немічних і недужих.

 

Полюбили його всі наймити і наймички — за чесність, працьовитість. Карпо ненавидів тих, хто панові дуже низько кланявся, до самих ніг нахилявся... Тяжко йому було дивитись, як Силун усе собі забирає, а народ голодує.

 

Коли Карпові виповнилось двадцять літ, вирішив він додому по­вертатись. Був певний, що за добру працю пан йому заплатить, і він, Карпо, повернеться до матері не з порожніми руками. І тільки про це тепер і думав. Усе міркував, як із паном поговорити про розрахунок.

 

Якось уночі йому не спалося від тих думок. Вийшов надвір і побачив раптом якусь тінь. Скоро пізнав Силуна. Той ішов подивитися, як худоба ночує, чи все гаразд. Карпо подумав, що саме час поговорити з паном.

 

 - Чому ти тут, Карпе? — спитав Силун, упізнавши хлопця,— Чи не дівча виглядаєш?

 

 - Не дівча,— відповідає Карпо,— а вас, пане. Маю з вами поговорити. Служив я вам довго і чесно, та маю додому вертатися, аби матінку живою застати... Платню за службу хочу попросити.

 

Силун спочатку подумав, що слуга жартує, бо досі ніхто не наважувався на те, щоб йти геть від нього. Та й платні ніхто не вимагав. Але Карпо й не думав відступатися:

 

 - Я чесно служив, пане. І моя праця, гадаю, щось коштує.

 

 - Нікуди не підеш! — розгнівався пан.— То вже я знаю, коли й куди мої наймити повинні ходити.

 

 - Я таки піду, пане,— наполягав Карпо.— І ще раз вам кажу, що моя робота чогось вартує.

 

Це вже була нечувана зухвалість, якої пан простити не міг.

 

 - Туди, під землю, тебе відпущу! — лютився він, тицяючи пальцем собі під ноги і приступаючи до парубка, — Там буде твоя платня!

 

Та хлопець не зрушив з місця.

 

 - За мою роботу, пане, доведеться платити,— ще раз нагадав, ніби й не чув панської погрози. Ця відповідь ще гірше розлютила Силуна, скипів так, що аж очі кров’ю налились, а з рота вогонь сапнув. Схопив він Карпа своїми дужими руками, підняв і вдарив ним об землю. Ударив так, що аж яму вибив.

 

Але Карпові нічого не сталося, звівся на ноги і відчув у собі непереможну міць,— то, мабуть, землиця йому сили додала за те, що тяжко працював на ній. Схопив Карпо Силуна, вдарив ним об землю, далі ще раз і ще раз. Не витримала матінка-земля тих ударів і розступилася. І опинився Силун у підземній печері, у яку гадав загнати непокірного наймита. Даремно він хотів вибратися на поверхню — земля закрилася навіки. Тоді взявся Силун до своєї сили.

 

Вдарив ногою у земне склепіння — воно вигнулося, та не розкололося, вдарив другою ногою — вигнулося ще більше, а розчахнутися не хоче. Пробував головою пробивати, плечима натискати — марно, кулаками гатив — теж не допомогло. Але від його ударів на рівнині гора за горою здіймалися, і що дуж­че кидав собою Силун-велетень, то вищі гори вставали навко­ло. А найдужче бив собою там, де Гуцульщина, і там гори ви­гналися найвищі.

 

Уранці прокинулись наймити і дуже здивувались. Навколо — гори, а там, де був палац, нічого не лишилося, усе провалилося у прірву. Раптом з-під землі ринула вода і заповнила ту прірву. Чудувалися люди, а скоро зібралися на велику раду: як далі жити. Вирішили в цьому краї залишитися. Озеро назвали Синевирським, бо було синє-сине, як небо. А горам на честь Карпа дали ймення Карпати.

 

Люди зажили вільно. Одні залишились на рівнині, інші подалися в гори. Орали, сіяли, хліб вирощували, худобу

доглядали. Навчилися ліси рубати, хати будувати.

 

Кажуть, що Силун ще й тепер не вгамувався під землею, пробує вирватися, але вже не утворюються гори від його ударів, бо постарів і сили такої не має. То вже не вирватись йому на поверхню ніколи!